Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
опубліковано: 22.09.2026
Не знаєте, що сказати людині, яка переживає втрату? Іноді мовчання — це найкраща підтримка
У моменти втрати людям часто здається, що вони мусять знайти правильні слова. Сказати «тримайся», пообіцяти, що «все буде добре», спробувати відволікти від болю або переконати, що час рухатися далі. Але іноді найкраща підтримка — не слова.
Психологиня Наталія Дурдас уже багато років працює з військовими, ветеранами/ками та їхніми близькими, а також із сім’ями полеглих і безвісти зниклих. Вона допомагає зрозуміти, як війна змінює людину, з якими реакціями військові повертаються з фронту і як підтримувати близьких так, щоб турбота не завдавала додаткового болю.
Війна увійшла в життя Наталії та Андрія Дурдасів задовго до повномасштабного вторгнення. Ще у 2014 році чоловік Наталії почав їздити до військових як капелан і волонтер. Спочатку — щоб підтримати бійців перед виїздом, згодом — щоб привозити їм воду, речі й усе необхідне на передову.
«Я, коли подивилася в його очі, зрозуміла, що це вже буде постійно», — згадує Наталія.
Разом із війною змінювалося й оточення сімʼї Дурдасів: дедалі більше поруч було військових, ветеранів/ок, родин полеглих, людей, які поверталися з полону. Наталія бачила і те, як тривале перебування на передовій змінювало її чоловіка.
Одним із перших досвідів, який показав їй, наскільки важливі спеціальні знання для роботи з людьми, що пережили війну, стала зустріч із військовим, який повернувся з полону. У 2014 році Наталію з чоловіком запросили до нього в госпіталь. Під час розмови вона зробила рукою звичайний рух — і його тіло почало судомити.
«Я тоді задумалася, що потрібно так чітко в своїй голові пропрацювати ці зустрічі, щоб ти знала, де твої руки, щоб ти розуміла, де твої очі, щоб ти розуміла кожне слово, яке ти говориш», — згадує Наталія.
У 2017 році вона сама поїхала на схід — спершу у Маріуполь, а вже звідти у Широкине та Мар’їнку. Після цієї поїздки остаточно зрозуміла: одного бажання допомогти недостатньо.
«Для того, щоб допомагати якісно, потрібно мати інструменти. Просто вислуховувати чи якось підбадьорювати — цього мало», — говорить Наталія.
Тоді Наталія ще системніше почала вивчати психологію та інструменти для роботи з військовими та їхнім родинами.
У 2018 році змінився і статус Андрія: він підписав контракт і долучився до Сил спеціальних операцій. Служив водієм медичного евакуаційного автомобіля, виїжджав із військовими на завдання та продовжував капеланське служіння. Серед військових його знали за позивним Падре. Після початку повномасштабного вторгнення масштаб роботи Наталії різко зріс. До знайомих запитів додалися родини безвісти зниклих, значно більше дружин військовослужбовців, поранених, ветеранів і родин полеглих воїнів.
Сьогодні Наталія Дурдас психологиня одного із центрів програми «Razom з тобою», фонду Razom for Ukraine. Програма об’єднує п’ять центрів ментального здоров’я по всій Україні. А також Наталія очолює Центр психологічної підтримки «Стаб++» у Хмельницькому.
«Razom з тобою» безоплатно допомагають людям, які постраждали від війни. Центр проводить індивідуальні психологічні консультації для дорослих, групи підтримки, психоедукаційні тренінги для фахівців, які працюють у системі «людина — людина», а також освітні вебінари. Команда фонду провела понад 40 тисяч індивідуальних консультацій, тисячі групових занять і сотні навчальних тренінгів для організацій по всій країні».
У «Стаб++» підтримують військовослужбовців і ветеранів/ок, родини полеглих та безвісти зниклих, а також близьких військових. Окрім психологічної допомоги, тут можна отримати юридичний і медичний супровід.
Повернення з війни — це повернення іншої людини
Один із напрямів роботи Наталії та проєкту «Разом з тобою» — психоедукація. Це прості й доступні знання про психологічне здоров’я, самодопомогу, підтримку інших та способи справлятися зі складними життєвими ситуаціями. Її мета — допомогти людині краще розуміти себе, свої потреби та знати, як подбати про власний стан і підтримати тих, хто поруч.
Наталія переконана: суспільству недостатньо просто хотіти підтримати військових або ветеранів/ок — потрібно розуміти, як війна може змінювати поведінку людини.
«Та людина, яка йшла на війну, і та людина, яка повертається, — це дві різні людини», — пояснює психологиня.
Гучні звуки, велика кількість людей, несподівані рухи чи неможливість бачити вхід у приміщення можуть створювати додаткову напругу. Тому Наталія радить, наприклад, не підходити до військового зненацька ззаду, попереджати про різкі звуки, а в публічних місцях давати можливість сісти так, щоб людина бачила двері й простір навколо.
Говорити про такі стани недостатньо: людям важливо бачити, як, наприклад, може виглядати флешбек і як правильно діяти поруч. Тому зараз Наталія з командою працює над фільмом «Реакції війни».
Під час флешбеку вона радить спокійно назвати себе, нагадати людині, де вона перебуває, і попереджати про свої рухи: «Мене звати Наталя. Ми з тобою у місті Хмельницькому. Я зараз роблю до тебе один крок». Важливо також не робити різких рухів і тримати руки так, щоб людина їх бачила.
Родинам вона також пояснює: емоційна закритість, дратівливість чи чорний гумор не обов’язково означають байдужість. «Військовим потрібно було заблокувати емоції для того, щоб вижити», — каже Наталія.
Якщо не знаєте, що говорити — не говоріть нічого
Окрема частина її роботи — підтримка людей, які втратили близьких. Для Наталії ця тема стала й особистою після смерті чоловіка Андрія. Вона говорить, що в Україні досі бракує культури підтримки у горюванні. Людину можуть закликати «триматися», обіцяти, що «все буде добре», порівнювати її втрату з чужою або визначати, скільки часу вона «має право» плакати. Такі слова, навіть сказані з добрим наміром, можуть лише посилювати біль.
Так само, говорить Наталія, не варто оцінювати силу втрати за зовнішніми проявами. Після звістки про смерть людина може перебувати в емоційному ступорі й узагалі не плакати. Однак оточення іноді сприймає це як доказ того, що вона недостатньо любила близьку людину.
«Якщо ви не знаєте, що говорити, не говоріть нічого. Запитайте, чи можна обійняти. Просто будьте поруч і допоможіть подбати про базові потреби — те, що людині зараз складно зробити самостійно», — радить Наталія.
Також важливо не уникати розмов про загиблу людину лише через страх спричинити біль. «Я хочу про нього говорити. Навіть якщо я буду плакати в цей час, я проживаю емоцію, це нормально», — говорить Наталія. За її словами, коли близькі перестають згадувати загиблого, у родини може виникати відчуття, ніби про нього вже забули.
Особливо важливо не встановлювати дедлайнів горювання. Немає моменту, після якого людина «повинна» перестати ходити на кладовище, зняти обручку чи перестати плакати. Так само, як нові стосунки, усмішка не означають, що людина забула того, кого втратила».
Головне — не підлаштовувати власне проживання втрати під очікування інших
Найкраща підтримка, на її думку, — бути поруч, допомагати з конкретними побутовими речами й дозволяти людині проживати втрату так, як вона може. Окремо Наталія просить бути обережними з релігійними фразами. Слова на кшталт «так Бог захотів», «Бог забрав його у краще місце» або численні уривки з Біблії, які надсилають людині одразу після втрати, можуть сприйматися дуже болісно.
Пам’ять як новий сенс
Після смерті чоловіка Андрія Наталія почала працювати над фільмом про нього.
«Він завжди знаходив слова, знаходив підтримку», — згадує вона. Після смерті Падре його побратими говорили Наталії, що ще не готові до іншого капелана.
Для Наталії робота над фільмом — не лише спосіб розповісти історію чоловіка. «Коли люди втрачають, це втрата сенсу. І нам потрібно знайти новий сенс. Для нас новий сенс — це пам’ять. Щоб люди не забули, якою ціною, щоб пам’ятали, що такі, як мій Андрій, ходили поміж нас».
«Коли пройдуть роки, все одно щось забудеться, все одно щось випаде. Я думаю, діти мають бачити це, діти мають знати», — говорить Наталія.
Вона переконана: говорити про загиблих важливо не лише їхнім родинам. Пам’ять може жити у фільмах, текстах, фотографіях, історіях друзів і побратимів — у всьому, що дозволяє зберегти людину не лише як ім’я, а як частину життя інших. Іноді підтримка починається саме з цього: не намагатися забрати чужий біль, а навчитися бути поруч із ним.
Матеріал створено за підтримки проєкту «Razom з тобою» фонду Razom for Ukraine. Проєкт «Razom з тобою» реалізується за підтримки Direct Relief.
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: