Бережи себе

Стан, у якому стурбованість певним «недоліком» тіла зростає до оглушливого гомону, витісняючи інші сутнісні голоси (любов, дружбу та поклик життя), називається дисморфофобією або розладом дисморфічного сприйняття тіла. Спільно з психологинею Юлією Джежелій пояснюємо, як розвивається цей стан, як сучасна психотерапія може допомогти та як навчитися мирно співжити зі своїм обличчям, навіть якщо воно змінилося після травми.

Уявімо жінку О. Їй 26 років, і вона часто стурбована думками про свій «нерівний» ніс. О. витрачає щонайменше 2–3 години щодня на перевірки, маскування й порівняння, уникає відеодзвінків. Вона не може зупинити «думки про ніс», навіть коли горять дедлайни. Її переконаність коливається: у кращі дні вона думає «можливо, я перебільшую», у гірші — «це ж очевидно, що зі мною щось не так». У шафі О. є «маскувальні» хустки й комірці. Вона підбирає одяг так, щоб відвернути увагу від обличчя, а на зустрічах сідає біля вікна — «щоб люди дивилися на краєвид, а не на мене». Перед важливими подіями вона відкладає зустрічі, відмовляється від святкових фото. Якщо таки сфотографувалася, пише колезі: «скажи чесно, як я виглядала?» — і перечитує відповідь десятки разів, не довіряючи запевненням.

Вона вже була на консультації у двох хірургів: перший сказав, що «особливих показань немає», другий пообіцяв «гармонізацію». О. відкладає передоплату, бо боїться «зруйнувати обличчя остаточно», але думка «без операції я не матиму життя» не полишає. Вечорами її накриває глуха туга, а часом — безнадія: «я відштовхую людей одним своїм виглядом». Вона пам’ятає подругу, яка отримала шрам після поранення під час обстрілу — та з дивовижною силою вчилася жити з новим обличчям. О. соромиться і власного болю: «у подруги реальна травма, а в мене — примха». Та страждання не слабшає від порівнянь: щодня ці думки забирають по шматку її часу, роботи, дружби та любові до себе.

Допоможіть нам створювати більше таких матеріалів.
Підтримайте «Бережи себе» на Patreon

Дисморфофобія — це стійка нав’язлива сфокусованість на уявних або незначних «дефектах» зовнішності, що супроводжується повторюваними перевірками, маскуванням, порівняннями, униканням і суттєвим порушенням повсякденного функціонування. Критерії цього розладу докладно описані у сучасних клінічних оглядах, де підкреслюють, що йдеться не про каприз чи «низьку самооцінку», а про серйозний психічний стан із частими коморбідностями (тобто поєднаний з іншими розладами) та високими ризиками суїцидальності.

Червоні прапорці, коли тривога щодо «недоліку зовнішності» переростає у розлад

→ Людина проводить понад одну годину на день у думках про «дефект»: робить «дзеркальні» ритуали, селфі-перевірки, макіяж/камуфляж, підбирає одяг, який робить «недолік» менш видимим, порівнює з іншими.

→ Уникання: зустрічей, фото/відео, яскравого світла, близьких відстаней; запізнення або прогули через «підготовку».

→ Косметичні втручання з хронічною незадоволеністю результатом; симптоми не зменшуються після процедур.

→ Зовнішність інших людей і щоденні порівняння підтримують цикл незадоволеності.

→ Переконаність, що «проблема виключно косметична», відмова від психіатричної допомоги.

→ Депресія, симптоми ПТСР, суїцидальні думки/плани, за наявності яких важливо негайно звернутися по фахову допомогу.

→ Навіть за наявності реальних змін зовнішності (наприклад, після травм війни) критерієм розладу лишається непропорційність (високий ступінь) страждання людини та компульсивна поведінка, а не сам факт відмінності.

За даними великого систематичного огляду 2016 року поширеність дисморфофобії серед дорослого населення становила близько 1,9%, у підлітків — 2,2%, у студентів — 3,3%. Однак у клінічних середовищах цифри значно вищі: серед пацієнтів/ок дерматології — 9–12%, серед кандидатів на косметичні операції — 13%, а в чергах на ринопластику — до 20%. Тобто якщо в загальній популяції дисморфофобію можуть мати близько 2%, то в кабінеті у косметолога, дерматолога чи пластичного хірурга розлад трапляється у кожної п’ятої-шостої людини.

Дисморфофобія часто поєднується з обсесивно-компульсивним розладом (ОКР), депресією, соціальною тривогою та розладами харчової поведінки. Дослідження також показують, що дисморфофобія має суттєво підвищені ризики суїцидальних думок і спроб, якщо порівнювати з іншими психічними станами. Тому людям з дисморфофобією важливо проходити скринінг і на депресію, і на суїцидальні ризики.

Чому виникає дисморфофобія: генетика, нейробіологія, середовище

Наразі немає єдиної думки вчених щодо сили впливу генетичного фактора на появу цього розладу у людини. Деякі роботи підтверджують суттєвий внесок генетики, водночас специфічні гени лишаються предметом пошуку, а результати мають певні обмеження та потребують розширених досліджень.

Дослідження мозку показують, що в людей із дисморфофобією змінюється спосіб обробки візуальної інформації. Вони більше зосереджуються на дрібних деталях, а не на цілісній картині. Це пов’язують із викривленим сприйняттям власного обличчя, ба більше — людині важче усвідомити сам факт наявності розладу.

Не можна не згадати й про роль суспільних наративів у розвитку викривленого ставлення до своєї зовнішності. Дослідження свідчать, що існує зв’язок між активним користуванням візуальними соціальними мережами та негативною оцінкою власного вигляду й симптомами дисморфофобії. Особливо це стосується молоді. Це далеко не «єдина причина», проте потужний тригер для вразливих до цього розладу людей.

Коли зовнішність змінюється через травму чи війну

Зміни обличчя або тіла після травм — реальність нашого часу. Часто видима зміненість у ветеранів/ок та цивільних супроводжується депресією, ознаками ПТСР, зниженням якості життя та появою високої тривоги щодо зовнішності. Водночас не завжди рівень страждання людини пов’язаний безпосередньо з тим, наскільки зміни зовнішності є суттєвими. Значною мірою впливають соціальні реакції, підтримка, цінності та допоміжні способи конкретної людини давати раду з болісними подіями.

Дисморфофобія також можлива на тлі реальної зміни зовнішності внаслідок війни. На це може вказувати непропорційне змінам занепокоєння, компульсивна поведінка й головне — стурбованість зовнішністю негативно впливає на якість життя людини.

Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ) для лікування дисморфофобії є першою лінією вибору. Національний інститут здоров’я та якості медичної допомоги (NICE) радить КПТ як базову опцію. За тяжкого перебігу розладу психотерапію комбінують із медикаментозною підтримкою. За наявності суїцидальних думок та/або спроб — негайно звертайтесь по допомогу до психіатра або фахівця у методі КПТ.

Науково доведені вправи для лікування дисморфофобії

Мета терапевтичного втручання при дисморфофобії — зменшити кількість перевірок у ритмі повсякдення. У терапії людина поступово розширює місце для життя і, крок за кроком, навчається бачити в собі не лише форму, але й зміст.

Щоденник тригерів і ритуалів
Ведіть щоденний облік: ситуація → думка → емоція → поведінка (характерна для розладу, як-от перевірки, маскування, уникання тощо) → наслідок короткостроковий і довгостроковий. Моніторинг проявів розладу створює «карту» для подальших змін.

Експозиція з попередженням реакції
Крок за кроком наближайтеся до ситуацій, які лякають (вийти без капелюха, не робити маскування, не фотографуватися тільки під певним кутом чи при певному світлі, обмежити час споглядання себе у дзеркалі тощо) та намагайтесь утриматись від ритуалів (не перевіряти, не порівнювати). Мета — навчитися переживати тривогу без «підгодовування» її ритуалами.

«Дзеркальне» тренування
Дивіться у дзеркало цілісно (на відстані 1–2 м), описуйте факти («у мене карі очі», «шкіра зі світлими пігментами»), уникаючи оцінкових суджень. Потроху збільшуйте час, чергуйте різні освітлення/відстані. Ця вправа протидіє «деталізованому зуму» мозку при дисморфофобії та спирається на відомі нейромеханізми сприйняття.

Перцептивне тренування
Вправи для тренування цілісного погляду на зовнішність: короткий перегляд обличчя/фото з фокусом на загальну композицію, а не на деталі. Це також може бути тренування уваги на «кадрах» нижчої просторової частоти (приглушене освітлення, більша відстань).

Когнітивна реструктуризація
Виявляйте мисленнєві пастки («чорно-біле» мислення, «читання думок», «катастрофізація») щодо краси та своєї цінності. Перевіряйте докази «за/проти» автоматичних думок про свою зовнішність. Формулюйте гнучкі альтернативи («моє обличчя — частина мене, але не вся чи не весь я»). Дослідження підтверджують ефективність цієї вправи.

Зворотний зв’язок через відео
Керовано переглядайте нередаговане відео з собою в буденних ситуаціях; описуйте поведінку, не вигадані «дефекти»; порівнюйте очікування й реальність. Ця вправа є також елементом стандартних протоколів КПТ.

Скасування «захисної поведінки»
Поступово припиняйте дії, що «зміцнюють» дисморфофобію: приховування частини тіла, повторні фото, прохання запевнень від інших, фільтри, «ідеальне світло — це знижує залежність від ритуалів.

«Угоди» з соцмережами
Практикуйте час від часу тимчасові детокси або жорсткі ліміти перегляду соцмереж, відписки від тригерних акаунтів, свідоме додавання «тілесно-позитивних» джерел інформації. Існує прямий зв’язок між інтенсивністю перегляду візуальних соцмереж та симптомами дисморфофобії.

Самоспівчуття та практики прийняття
Вправи самоспівчуття, які доповнюють стандартні протоколи лікування КПТ або окремі протоколи для сорому та сприйняття образу тіла також можуть допомогти. Короткі щоденні вправи (листи співчуття собі, медитація доброзичливості тощо) зменшують сором і негнучку тілесну самокритику. Про самокритику та як самоспівчуття може допомогти, ми детально розповідали тут.

План самопідтримки після покращення
Продумайте та сплануйте дії для запобігання рецидивам: нагадування-якірці про корисні вправи, короткі експозиції «для профілактики», регулярний сон, збалансоване харчування, достатня фізична активність. Якщо людина приймає ліки, змінювати дозування варто поступово й завжди попередньо узгодивши з лікарем/кою. Віднайдення та плекання цінностей поза зовнішністю (близькість, творчість, служіння, розвиток тощо) пом’якшує «владу дзеркала», якщо говорити про довгостроковий вплив.

Значна частка людей із дисморфофобією звертається до дерматології та пластичної хірургії. Водночас їх переважна більшість лишається незадоволеною, симптоми часто зміщуються на інші ділянки або посилюються. Огляди й опитування хірургів показують стійко гірші результати та вищі ризики конфліктів у пацієнтів із недіагностованою дисморфофобією. Ці дані слугують нагадуванням про важливість психологічного скринінгу й лікування розладу передусім.

Для тих, чиє обличчя змінила війна

Ми маємо право тужити за втраченим і пишатися тим, що вдалося витримати. Психологічні програми для людей із видимими змінами допомагають відновлювати ідентичність, соціальні зв’язки й сенс — дослідження показують, що підтримка, вправи прийняття й поступова поведінкова активізація (свідоме залучення до цікавої, ресурсної, ціннісної діяльності, навіть якщо в моменті немає бажання це робити) змінюють траєкторії адаптації. Якщо ж переживання щодо зовнішності набувають рис дисморфофобії, помічними стануть ті самі методи допомоги у партнерстві з травмо-проінформованими спеціалістами. Тут працюють доказові протоколи КПТ, робота з униканням і безпековими ритуалами, але з чутливим урахуванням травми та реабілітаційних цілей.

«Я не дам себе в неволю», — писала Леся Українка. У контексті сприйняття свого тіла це може означати повернути собі право на погляд, котрий бачить ширше за «вади» чи «недоліки», на гідність, що не зникає в жодному дзеркалі.

Матеріал створено у рамках співпраці з Фундацією ЗМIN.

Джерела

Mayo Clinic Національний інститут здоров’я та якості медичної допомоги (NICE) Journal of Affective Disorders Body Image Neuroscience & Biobehavioral Reviews Plos One Cognitive and Behavioral Practice

Більше за темою:

#ментальне #партнерське

Чому ми можемо ставати агресивними в соцмережах — і як не потрапити у вир токсичності

#війна #ментальне

«Мене турбує моя байдужість до страшних новин»: що таке емпатійне вигорання та як із ним впоратися

#ліки #ментальне

Одні з найпоширеніших ліків у світі: головне про антидепресанти